ЧОМУ ВАЖЛИВО ЖИТИ ПІД ЧАС ВІЙНИ або МАЮ ПРАВО НА РАДІСТЬ
Чи маю я право на радість під час війни? Цим питанням картає себе чимало українців, які тепер в тилу і не можуть зрозуміти, як жити далі. Цьому є пояснення. Чим ближче людина до фронту, тим більше вона сфокусована на фізичному виживанні. Функції її психіки обмежуються. Їй може бути навіть спокійніше, ніж людині в безпечніших регіонах. Вона зосереджена на конкретних завданнях, що займають усю її увагу і думки. А от у тилу функції психіки звільняються, людина починає проживати значно більший спектр емоцій, переживань, у голові роїться куди більше думок, часто нав’язливих і непродуктивних.
FASHIONISTA зібрала думки експертів, яким довіряє, і ділиться з вами, любі читачки. Адже навіть у складних обставинах воєнного часу кожна з нас має право на радість і продовження життя.
Психотерапевт Ілля Полудьонний разом із @spravdi.gov.ua на сторінках своїх блогів розповідають, як жити під час тривалої війни. Зокрема, вони застосовують концепцію гештальт-підходу, яка пояснює роботу психіки через поняття фігури і фону (тла). Фігура – це щось, на чому ми фокусуємося в одиницю часу; те, на чому зосереджена наша свідомість. Це емоції, думки, дії і події, фізичні й сенсорні відчуття тощо. У цей момент все інше стає фоном, чимось розмитим. Уявіть собі світлину, на якій щось у фокусі й чітке (фігура), а решта – розмите тло. Так працює наша психіка. Фігури змінюють одна одну, наша свідомість перемикається між ними.
З початком повномасштабного вторгнення для мільйонів українців війна стала єдиною фігурою, а звичні раніше речі, хобі, стосунки з близькими стали тлом.
На четвертому місяці війни, коли ми пережили перший шок і кожен по-своєму почав адаптуватися, війна може переходити на позицію фону. Вона нікуди не зникає з нашого життя, це неможливо, просто вона не у фокусі.
«Проблеми починаються, коли конструкція «застигає». Якщо людина фокусується лише на війні, то дуже сильно виснажується. Коли війна залишається тільки фоном, то зростає тривога...У довгостроковому варіанті – це одночасно життя на фоні війни і війна на фоні життя.
Наше завдання тепер – навчитися перемикатися і прийняти той факт, що по-перше, не перемикатися неможливо, по-друге, це нормально».
Психотерапевт Роман Мельниченко предметно розповів і обґрунтував, чому важливо продовжувати жити і не картати себе за позитивні емоції.
Передусім важливо розуміти, що всі емоції умовно поділяються на позитивні і негативні. Адже з біологічного погляду будь-які емоції для нас корисні, а той дискомфорт, що ми відчуваємо від ненависті, тривоги чи страху, допомагає нам виживати. Ми відчуваємо їх і докладаємо зусиль, аби повернути життя в нормальне русло.
Умовно позитивні емоції – не руйнують нашу нервову й емоційну систему, тіло. Негативні ж емоції діють по-різному:
- – у короткостроковому відрізку вони нас гартують, допомагають розвиватися, долати перешкоди;
- – якщо ж негативні емоції стають хронічними, не припиняються тривалий час, то достеменно відомо, що руйнується наше психологічне і фізичне здоров’я (через вплив гормонів змінюється робота багатьох систем організму: дихальної, імунної, кровоносної, репродуктивної та інших).
Через накопичений стрес, перевтому, постійну ненависть і агресію ми втрачаємо здатність спонтанно чомусь радіти, здатність любити.
Людина кам’яніє, а через рани, що завдала війна, витікає саме життя. Втрачається здатність переживати позитивні емоції, наступає апатія, депресія.
Ми, українці, не повинні допустити, щоб з нами, як нацією, це сталося. Докладаймо всіх зусиль, аби після війни мати наснагу до життя, відбудови і побудови кращого майбутнього. Наш фронт – збереження життя в собі.
Краще лікування – профілактика. Якщо ви не дійшли до межі, де без допомоги спеціаліста вже не обійтися, починайте впускати в своє життя радість, не забороняйте її собі. Вона стане джерелом для стійкості духу і боротьби – кожному на своєму фронті.
Є три ключові способи проживати щасливі моменти у цей нелегкий час:
- 1) турбота про себе і радість від простих моментів/речей (єднання з природою, приємна покупка, нова зачіска тощо);
- 2) стосунки з дорогими серцю людьми (партнером, дітьми, рідними, друзями, однодумцями);
- 3) реалізація в корисній справі (для родини, країни, у волонтерстві).
Кожен із цих способів запускає вироблення гормонів:
- - ендорфінів – виробляються, зокрема, у тих, хто працює фізично або займається спортом. Виникає стан приємної фізичної втоми і задоволення (після тренування, активної прогулянки або навіть часу, проведеного на городі);
Ми не можемо зробити своє життя таким, яким воно було без війни. Але важливо повертатися до життя. І тут хочеться розповісти про парадокс Стокдейла, про який ми дізналися з блогу психологині Богдани Валігури.
Джеймс Стокдейл був американським військовим, що потрапив у полон у В’єтнамі. Це були 7,5 років катувань, жахливих умов утримання, тривалих перебувань у карцері. Допомогла йому протриматися стільки часу філософія стоїцизму і послання Епіктету: «Грай будь-яким м’ячем, що підкине доля, і роби це максимально добре».
Уже після визволення, даючи чергове інтерв’ю, він відповідав на питання, кому в полоні було найважче. За його словами, – оптимістам. Звучить нелогічно, але правда в тому, що оптимісти втішали себе надто обнадійливими сценаріями, а коли ті не реалізовувалися – втрачали віру і занепадали духом.
«Це дуже важливий урок. Треба завжди зберігати віру в те, що ви переможете, незважаючи ні на які труднощі, – тому що ви просто не можете дозволити собі зазнати поразки. Водночас варто дивитися суворій правді в обличчя, хоч якою жорстокою ця правда буде».
Настав час визнати, що війна не закінчиться завтра. Ми повинні будувати своє життя у нових реаліях. Вірити в перемогу України, але не відкладати життя на завтра, бо завтра може й не настати. І це не тільки про фатальні події. Згодом з’являтимуться нові виклики, а радість, турбота про себе так і залишатиметься «не на часі».
Ви маєте право на радість і життя! Заради себе і нашої держави. Пам’ятайте про це – і все буде Україна!